Офіс:
вул. Турівська, 18/20
467-79-00 462-56-24 425-51-36
Офіс:
вул. Промислова, 4Б(на виробництві)
591-25-23 591-05-03 591-05-15

Мозаїка

Мозаїка — один із найдревніших видів живопису. В античні часи це був набірний живопис із кольорових морських каменів, які викладали по заздалегідь наміченому малюнку на в’язку основу (вапно, мастику, цемент, навіть віск). Мозаїка з камінців могла прикрасити, наприклад, підлогу римських терм, будинку Помпеї. Власне, відоме більш раннє застосування мозаїки у Дворіччі (3 тисячоліття до н. е.) з глиняних орнаментів, візерунки з мушель, каменю лазуриту (місто Ур, блз. 2800 р. до н. е., Британський музей).

   Антична мозаїка відрізнялася частим використанням напівкоштовного каміння (лазурит, агат, яшма).Про це є письмові свідчення  Плінія Старшого. З другої половини III ст. до н. е., в период еллінізму, почали з᾿являтися мозаїки із шматочків кубічної форми – тесери. Скляні кубики мали найрізноманітніші кольори і відтінки, як на одній із резиденцій римського імператора Тіберія. Нерон прикрасив свій «Золотий будинок» подібною мозаїкою у поєднанні з ліпним оздобленням. Дрібні шматочки каменю складали цілі картини (римська мозаїка). Широко застосовувався мармур та інший камінь, із яких викладалася на підлозі мармурова мозаїка у вигляді квадратів, трикутників і кіл (олександрійська мозаїка).

  Особливість античної мозаїки — вона була виконана з каменю, який укладали, як і  будь-яку іншу древню мозаїку, прямим набором — прямо в грунт, а потім ретельно полірувалась. Ранньохристиянська мозаїка , яка відома нам з розкішних італійських пам’ятників. Візантійська мозаїка, приклад якої ми можемо спостерігати в церкві Сан-Вітале в Равенні (Італія), а також у храмі Дафні (монастир на честь Успіння Пресвятої Богородиці, розташований у передмісті Афін). Прекрасні зразки мозаїки другої половини XI ст. представлені у Константинополі (нині Стамбул) в монастирі Хора (Кахріє-Джамі) і давньоруській Софії Київській. Орнаменти в Михайлівському соборі Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві набирались із спеціально підібраних кольорових шматочків скла (смальти) і гарного напівкоштовного каміння на золотому фоні. Фон теж був виконаний із смальти, тільки з безбарвної. Між двома такими безбарвними шматочками прокладали найтонше листове золото чи золоту фольгу (надалі використовували і срібну). Золотий фон уособлював духовний простір і був символом безкінечності. Підбірка каменю була дуже різноманітна: халцедон і порфір, онікс и ляпіс-лазур.
 
  У романський період європейська мозаїка деякий час існувала паралельно з настінними розписами технікою фрески. Яскравим прикладом є уже згадувана Софія Київська, де головний простір собору — купол, вітрила, барабан, конха, тріумфальна арка и вся центральна апсида с підкупольним простором – був прикрашений мозаїкою, а стовпи зі сходами, що ведуть на хори — фресками. До речі, на Русі популярною була не мозаїка, а набагато доступніша у виробництві (але від цього не менш виразна) фреска.

Слід відзначити, що з XIII ст. на всій території Західної Європи мозаїка поступово витісняється фрескою. Але зовсім вона не зникає. В Італії в період Високого Відродження стає модним прикрашати меблі і деталі інтер’єру вставками із флорентійської мозаїки. Її візерунок складався із відшліфованих і вирізаних за певним шаблоном кольорових каменів. Крім кольорової палітри, в малюнку використовувалася природна текстура каменю.

У XVII ст. в Західній Європі, а з середини XVIII ст. і в Росії з᾿явилися  мозаїчні набори з вузеньких продовгуватих шматків смальти, які імітували масляну техніку, в якій створювалися портрети за певним зразком живопису (портрет Катерини II був створений за зразком Ф. С. Рокотова). Це перешкоджало починанням М. В. Ломоносова, який налагодив виробництво мозаїки під Петербургом в Усть-Рудиці й бажав відродити велике монументальне мистецтво, щоб прикрашати архітектурні пам᾿ятники столиці.

Наслідування масляній техніці й відтворення у найдрібнішах подробицях рис обличчя, фактури матеріалів позбавило мозаїку її специфіки як мистецтва, яке розраховане на споглядання з великої відстані. Втратилася цілісність сприйняття, характерна для всякого монументального мистецтва. Але, незважаючи на це, техніка мозаїки продовжувала розвиватися і удосконалюватися. У1864 р. при Петербурзькій академії мистецтв було організовано відділення, де отримували підготовку майстри мозаїки. За їх допомоги прикрашався тільки що зведений Ісаакіївський собор.

В ісламських країнах, а також в середньовічній Португалії і в іспанському інтер’єрі були розповсюджені вироби з мармуру і граніту, а також мозаїчні орнаменти з кольорових майолікових плиток, частіше всього із блакитних і синіх. Пояснювалося це тим, що іслам взагалі не був прихильний до зображення людської фігури у мистецтві, у цьому вбачалося виявлення ідолопоклонства (пам᾿ятники Бухари, Самарканда). Майолікову мозаїку часто використовували в епоху модерну. Цією технікою користувався іспанський архітектор А. Гауді, австрійський живописець Г. Клімт, який поєднав у своїх декоративних панно мозаїку і майоліку, використовуючи напівкоштовне каміння і масляний живопис. У Росії — М. О. Врубель.

Минуле століття знає прекрасні зразки мозаїчних шедеврів. Багато великих майстрів працювали в цій техніці: Рівера, Сікейрос, Гуттузо, з вітчизняних — В. М. Васнєцов, О. О. Дейнека, З. К. Церетели та ін.
Нова техніка дозволяє набирати мозаїку, як правило, «зворотним способом». Мозаїка набирається на основу (тканина чи картон з нанесеним малюнком), тильна сторона якої заливається закріплюючим розчином, потім тканина видаляється і мозаїку вставляють у стіну або інше призначене для неї місце. Ця технологія порушує контакт із стіною, який був у давніх мозаїках, коли майстри прощупували стіну вручну і враховували в роботі кожний її вигин. Мерехтливий вогонь світильників і свічок робив мозаїчні фігури об’ємними і «висував» їх із золотого фону, потім вони знову «заходили» в стіну, жили своїм таємничим життям.